Людина живе доти, допоки про неї пам’ятають

    Війна – найбільша трагедія в історії людства. Вона несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі людських сердець. 15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів. І в цьому році ми відзначаємо 29-ту річницю виведення радянських військ з території Афганістану.

    Афганістан… У брежнєвську добу «агонії розвинутого соціалізму» в наш лексикон чорним тавром впеклося це слово, ніби постріл із-за рогу. Для тисяч українських родин воно назавжди стало грізним знаменням біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя.

    Довго замовчували афганську війну. Дозували правду про героїв і втрати. Скупилися на ордена. Та все ж таки ця війна прорвалася віршами й піснями – трагічними, світлими й мужніми.

    В Шполянській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5 відбулася зустріч – данина пам’яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни,    яка тривала удвічі довше, ніж Друга світова – понад 9 років. Учні школи розповідали про страшні сцени бою, згадували випускників школи і всіх тих, хто героїчно загинув, співали пісень про афганську війну, зачитували вірші.

    Важливими гостями на заході стали учасники афганської війни – поет Скрипнік Анатолій та випускник нашої школи Міцкевич Сергій. Вони повернулися… Кулями пробиті, шрамами вкриті – тільки не вбиті…Військові затамовували подих, коли учні 10 класу з трепетом розповідали про воєнні події в Афганістані. Та зустріч не була односторонньою, після виступу учнів Сергій Міцкевич почав розповідати про роки проведені в нашій школі, а також час проведений в Афгані. Сергій розповідав, що в Кабул він потрапив в 1982 році, у них відібрали документи, та більше того, у них не було навіть військових жетонів, щоб потім в разі чого їх могли розпізнати. Молодого військового назначили водієм автомобіля ГАЗ-66 і його обов’язком було забезпечувати солдат всім необхідним. Також зізнається Сергій, що йому доводилося возити солдат і на поле бою, це був їх солдатський обов’язок, вони дали присягу і чесно виконували її.

    Дорого заплатили побратими за помилки і прорахунки радянського керівництва, але життя не завжди справедливе, а іноді навіть занадто суворе. Убитим і живим не було і нема за що виправдовуватися. Їх нема в чому звинувачувати. Але їх варто пам’ятати, пам’ятати цю війну, цю трагедію. Живі завжди в боргу перед мертвими. І наші діти і онуки мають знати наше історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди.

    Посивілі завчасно хлопці-афганці ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль одне одного. Їм і досі важко повертатися до цих чорних сторінок у їхньому житті, та страшні події тих днів знайшли відображення у віршованих рядках офіцера радянської армії Анатолія Скрипніка. Він розповідав про себе та своє військове життя, декламував власні вірші та вірші свого побратима Івана Нерівного. І всі присутні зрозуміли, що проходять роки, але рани не гояться. Десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна, живе в пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, і буде жити довго, тому що ця історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів. І в пам'ять про тих, хто повернувся «чорним тюльпаном» у рідну домівку написано не один вірш. Пекло десятирічного конфлікту дало поштовх для написання багатьох поетичних віршів, які затамувавши подих слухали старшокласники. Після свого виступу Анатолій Скрипнік подарував в колекцію шкільної бібліотеки збірку віршів свого військового побратима Івана Нерівного «Пил Баграма».

    Зі слів Анатолія стає зрозуміло, що правда про афганську війну різна. Нерідко хвороблива й гірка. Та ця війна об’єднала колишніх бійців-інтернаціоналістів в одну родину, де біль одного віддається болем інших, а радість стає загальним почуттям, що вони нарешті дописали останню сторінку героїчного і драматичного літопису.

    Поспілкувавшись з воїнами, приємно усвідомити, що переживши такі страшні події в своєму житті, вони не втратили почуття гумору, що їхні душі не огрубіли, а їхні світлі та добрі серця відкриті для спілкування.

    Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам’ятати, що серед нас живуть люди, які в 20-30 років стали свідками і учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

З фото матеріалами ви можете ознайомитися на нашій офіційній сторінці на Фейсбук.

https://www.facebook.com/shpola5shkola/posts/403054620135842